Ліс був його любов’ю, болем та розрадою

До 100-річного ювілею відомого лісівника Андрія Філіповича

Якби життєвий шлях не мав краю, то нині б відзначав свій сторічний ювілей звісний і шанований радомишлянин, Заслужений лісівник України Андрій Іванович Філіпович – багаторічний очільник Радомишльського лісгоспу. Це державне підприємство, що неодноразово внаслідок різного роду реформувань і пертурбацій змінювало свої офіційні назви, тепер іменується «Радомишльським лісомисливським господарством», позаяк було і залишається провідним у регіоні та області. Його багаторічні славні традиції продовжують нові й нові покоління лісівників. Саме такий курс усякчас тримали керманичі ЛМГ, невтомно вкладаючи у багаторічні робочі будні власні досвід та організаторські здібності. Одним із потужних «локомотивів» був Андрій Філіпович, що майже 42 роки очолював підприємство. Народився він у переддень грудневого свята Андрія Первозванного 1921 року на хуторі Жабоч тодішньої Потіївської волості Радомишльського повіту. Згодом паспортисти з доброго дива записали його в офіційних документах як уродженого 28 листопада. Одначе, святкував він свої уродини, зазвичай, якраз у день свого небесного покровителя. Юнак закінчив Облітківську школу, а після неї – Малинський лісотехнікум.

Диплом лісівника він отримав навесні 1941-го. Проте відразу попрацювати за фахом не встиг: у травні був призваний до армійських лав. А через місяць із початком німецько-радянської війни перебував у фронтових порядках. Служив авіамеханіком із обслуги авіації дальньої дії. Війну завершив старшим сержантом з двома бойовими нагородами. Майже відразу по демобілізації у 1946-му очолив Потіївське лісництво, а вже через три роки був призначений на посаду директора Радомишльського лісгоспу. У 1956 році без відриву від виробництва закінчив Київську сільськогосподарську академію, здобувши вищу лісогосподарську освіту. Очолюваний ним колектив належав до кращих підприємств галузі, неодноразово здобував відзнаки та нагороди в трудовому суперництві. У лісгоспі Андрій Іванович вважався беззаперечним лідером і авторитетом колективу, маючи заслужену шану та повагу. І не тільки за посадою. Це був надзвичайно діловий і здібний керівник, грамотний, чудовий організатор лісового господарства. Йому було притаманне відчуття нового, прогресивного. Тож постійно тримав руку на пульсі часу, ініціював впровадження нової техніки, освоєння передових і прогресивних технологій ведення лісової справи, дбав, аби виробництво тримало свою високоякісну марку. Постійно піклувався керівник про створення гідних побутових умов для працівників, дбав, щоби виробничі підрозділи виглядали впорядкованими та благоустроєними. Ще у перші роки свого господарювання в лісгоспі, на міській лісовій околиці Київською вулицею підшукав місце для його виробничої бази, що з роками пишно розрослася та розвинулася. Тут поступово з’явилося справжнє лісове містечко не лише з адміністративними приміщеннями, а й виробничими (цех переробки деревини, гаражі, склади), побутовими (магазин, їдальня, житлові будиночки), соціальними (спортивні майданчики, зони дозвілля). Він першим на колишніх союзних теренах облаштував

Музей флори і фауни, що донині залишається примітною візитівкою на лише Радомишльського лісомисливського господарства, а й міста та регіону. До його створення Андрій Іванович залучив талановитих і залюблених у природу та ліси Полісся місцевих майстрів і митців. Облаштувався унікальний музей у збудованому Будинку лісогосподарської пропаганди, навколо якого лісівники заклали чудовий дендропарк. Цей мальовничий куточок є одним із найулюбленіших місць для відпочинку та прогулянок радомишлян, приваблює до себе й туристів та подорожніх. Подібний курс впроваджувався і в лісництвах. За його директорування взяв лісгосп під свою опіку та впорядкування знане урочище «Криниченька» з легендарними Богдановими дубами. Цей привабливий лісовий куточок увійшов до переліку заповідних місць і отримав охоронну грамоту. Зрештою, у лісі він вбачав аж ніяк не лише виробничий об’єкт, а, насамперед, неповторний і незамінний для людей природний комплекс. Тому дбали радомишльські лісівники, щоби сила зеленого друга принаймні не слабшала, відтак, піклувалися про лісистість та лісорозведення, впорядкування угідь, їхній захист від шкідників, хвороб та пожеж, примноження звірини. Не сприймав Філіпович суцільних рубок, називав їх шоком для природи, порівнюючи з вітровалом і йому подібними стихіями. По-дитячому радів літнім дощам, приказуючи, що вони на добро – бо лісовим пожежам запобігають. Надзвичайно важливим вважав те, що, так би мовити, перебувало під ногами: заготівлю та переробку грибів, ягід, лікарської сировини, березового соку, вирощування декоративних дерев і кущів.

За ініціативи Андрія Івановича у 1968 році у Радомишльській міській школі № 4, що стала підшефною для підприємства, було створене перше в області шкільне лісництво, яке успішно діє донині. До речі, першим шкільним лісничим став згодом відомий очільник української лісової галузі Валерій Самоплавський, що теж називає Андрія Івановича своїм навчителем і наставником. Все це є вагомим підтвердженням активності А. Філіповича не лише у суто внутрівиробничій сфері, бо ж усякчас ваговито він долучався до життя та проблем міста та району. Лісгосп опікувався навчальними й медичними закладами, допомагав паливом ветеранам, літнім людям, соціальним установам. Неодноразово його обирали депутатом районної та міської рад, членом райвиконкому, інших владних структур. До його думки дослухалися й цінували її у найвищих владних кабінетах.

А ще це був добрий і лагідний сім’янин, що почувався надзвичайно щасливим у шлюбі зі свою обраницею, вчителькою за фахом Ганною Олексіївною, з якою зростили та виховали двох дітей. Полишивши директорування, Андрій Іванович на заслужений відпочинок не пішов, а ще два роки порядкував у лісгоспівському музеї та Будинку лісогосподарської пропаганди, котрі постали свого часу саме його настирливістю та стараннями. Нині один із музейних стендів прикрашає портрет знаного лісівника, що відійшов у засвіти в квітні 1992-го. До речі, у директорському кабінеті Філіповича його гарною оздобою свого часу був лимон, за яким господар власноруч доглядав. Він гарно ріс, усякчас цвів і навіть плодоносив. З відходом Андрія Івановича деревце перенесли у фойє адмінбудівлі. Вочевидь, це місце екзотичній рослині не сподобалося, і вона почала чахнути. Потому її перенесли до музею, розмістивши поруч із портретом колишнього господаря. І на диво – дерево ожило та продовжило буяння! Нині ім’я Андрія Філіповича носить вулиця в Радомишлі, котра межує з невеликою лісовою ділянкою, до якої прилягають адміністративні та виробничі споруди лісгоспу. Високо оцінено його господарювання й державою. Він був нагороджений орденами Жовтневої революції, «Знак Пошани», медалями, серед яких, зокрема, золота і срібна ВДНГ СРСР, адже досвід роботи передового підприємства поширювався і пропагувався. Відзначений Андрій Іванович званням Заслуженого лісівника України, вшанований нагрудним знаком «Відмінник лісового господарства України». У виробничій діяльності й життєвому кредо А.І. Філіповича поєдналися мрія і твереза оцінка можливостей, любов до краси у природі та у творінні рук людських, чіткі бачення того, як господарювати й брати від природи так, аби через роки і десятиліття її багатства лише множилися й розросталися. Між тим, у 1960-х Андрій Іванович домігся передачі до державного лісового фонду шести тисяч гектарів колгоспних неугідь, і відтоді лісові площі Радомишльського лісгоспу збагатилися новими й повноцінними лісовими масивами. Добрий слід він залишив на землі й у вдячній пам’яті колег та земляків.

Згадує колишній очільник Білківського лісництва Петро Блажко: – На роботу до Радомишльського лісгоспу я прибув у Різдвяні дні 1961-го і був направлений у Білку. Мав за плечима сільськогосподарську академію. Проте досвіду та вмінь набував уже тут. Завжди відчував підтримку та допомогу Андрія Івановича у виробничих та життєвих справах. Імпонували мені його професійні й ділові якості, поміркованість, хазяйновитість. Попри те, що його слово, зазвичай, було вагомим і визначальним, він завжди цікавився думкою керівників підрозділів, прислухався до слушних зауваг та пропозицій. Виробничі наради під началом Філіповича виглядали справді нарадами, а не розборками чи прочуханками та приниженнями. Зізнаюся, що жодного разу не чув з його вуст «міцного слівця», без яких, на жаль, деякі очільники та зверхники не уявляють свого керівного стилю. Діяв він помірковано і виважено у тих чи інших кадрових рішеннях, зважав при цьому на досвід, фаховий рівень, організаторські та людські якості кандидата, його взаємини з людьми. Це, дійсно, була людина з великої літери, порядна й висококультурна. Працювалося під його керівництвом натхненно, споро і зі справжнім задоволенням.

Згадує ветеран підприємства Борис Лінгович: – Андрію Івановичу Філіповичу було притаманне відчуття нового, прогресивного. І не тільки у виробничий діяльності. Він приділяв значну увагу не менш важливим для людей речам: дбав про побутові, житлові умови працівників, заохочував їхню участь у художній самодіяльності, фізкультурних заходах. Зокрема підтримав створення на підприємстві духового оркестру, що став кращим у районі, та хорового колективу.

Зі спогадів колишнього заступника голови районної ради Віталія Довгого: – З Андрієм Івановичем було легко спілкуватися. Його найширші знання вабили до нього людей. Хоча виглядав він небагатослівним, але коли мова заходила про ліс, міг говорити про нього без упину. Від нього якось почув: «Ліс – це природне державне добро, яке плекається до того стану, в якому придатне для використання, а це – 70–80 років, а то й більше. Тільки державі під силу берегти свої зелені скарби, а ми в цьому їй допомагаємо». Дмитро ДОВГАЛЕНКО, Володимир МОЛОДИКО Газета “Природа і суспільство”